суббота, 25 мая 2013 г.
"Руська правда" - збірка норм давньоруського права
"Руська правда" - збірники норм давньоруського права, складені переважно в 11-12 ст., найважливіше джерело для вивчення суспільних відносин, історії та правової системи Київської Русі. Питання про її походження, а також час складання найдавнішої частини “Р.п.” є спірним. Деякі автори відносять його навіть до 7 ст. Однак більшість дослідників пов'язують “Найдавнішу правду” з ім'ям Ярослава Мудрого. Дискусійним залишається питання про місце видання цієї частини “Р.п.”. У літописі вказується Новгород, але багато дослідників називають Київ.
Початковий текст “Р.п.” до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т.зв. “Правду Ярославичів”. Сьогодні відомо 106 списків “Р.п.”, складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція “Руської правди” (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з “Правди Ярослава” або “Найдавнішої правди” (ст. 1-18), “Правди Ярославичів” або “Статуту Ярославичів” (ст. 19-41), “Локону вірного” (ст. 42) та “Урока мостни-кам” (ст. 43). “Правду Ярослава” складено у 1030-х роках (за деякими дан. - бл. 1016). Норми “Найдавнішої правди” відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, “Правду Ярославичів” складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника - 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції “Р.п.”, яка є пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція “Р.п.” (121 ст.) включала перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію “Р.п.” більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст.
Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях “Р.п.” говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів (див. Київське повстання 1113). Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За “Р.п.” поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік 1 розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання - вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга - за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у “Р.п.”, але літописний матеріал свідчить про її' застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068 (див. Київське повстання 1068). За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув'язнення тощо.
У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.
В. Кульчицький (Львів).
І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
http://history.franko.lviv.ua
Початковий текст “Р.п.” до нас не дійшов. Однак відомо, що сини Ярослава в другій пол. 11 ст. істотно доповнили та змінили його, створивши т.зв. “Правду Ярославичів”. Сьогодні відомо 106 списків “Р.п.”, складених у 13-17 ст., що їх прийнято поділяти на три редакції - Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій відображає певні етапи розвитку суспільних відносин у Київській державі. Коротка редакція “Руської правди” (43 статті) є найдавнішою (11 ст.). Вона складається з “Правди Ярослава” або “Найдавнішої правди” (ст. 1-18), “Правди Ярославичів” або “Статуту Ярославичів” (ст. 19-41), “Локону вірного” (ст. 42) та “Урока мостни-кам” (ст. 43). “Правду Ярослава” складено у 1030-х роках (за деякими дан. - бл. 1016). Норми “Найдавнішої правди” відображають суспільні відносини ранньосередньовічного періоду. Зберігається, хоч із значним обмеженням, інститут кривавої помсти, предметом правового захисту є переважно життя, тілесна недоторканність і честь дружинної знаті, її військове спорядження і челядь, відсутні норми, спрямовані на захист феодального землеволодіння, “Правду Ярославичів” складено у 1050-60-х роках. Майже всі її норми спрямовано на захист князівського маєтку, земельної власності князя тощо. У ній чітко виражено специфіку середньовічного права як права-привілею. Так, за вбивство селянина чи холопа сплачувався штраф 5 гривень, за князівського дружинника - 80 гривень. Щодо складання Розширеної редакції “Р.п.”, яка є пам'яткою розвинутого середньовіччя, серед дослідників немає єдиної думки. Її створення відносять до часу князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Розширена редакція “Р.п.” (121 ст.) включала перероблені та доповнені норми її Короткої редакції, всебічно відстоювала інтереси земельної аристократії, захищала її власність на землю, закріплювала безправ'я холопів, які перетворювалися на кріпаків, визнавала обмеження майнових та особистих прав різних категорій залежного населення. Скорочену редакцію “Р.п.” більшість дослідників розглядає як найпізнішу, створену на основі Розширеної редакції у 15 (навіть 17) ст.
Законодавство цього періоду мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. У статтях “Р.п.” говориться про встановлення права власності не тільки на землю та угіддя, але й на рухоме майно: коней, знаряддя виробництва та ін. Відомі такі види договорів: міна, купівля-продаж, позика, поклажа, особистий найм. Найповніше був урегульований договір позики, що було наслідком повстання київських низів у 1113 проти лихварів (див. Київське повстання 1113). Володимир Мономах, покликаний боярами, щоб внормувати ситуацію, вжив заходи щодо впорядкування відсотків з боргів, дещо обмеживши свавілля лихварів. Об'єктом позики були не лише гроші, але і хліб, мед. Багато уваги приділено кримінальному праву. За “Р.п.” поняття злочину трактувалось як “обида”, незалежно від того, чи це нанесення матеріальної, фізичної або моральної шкоди. Суб'єктами злочину могла бути будь-яка людина, крім холопа. За дії холопа відповідав його власник. Система покарань була досить проста і м'яка. Найбільш серйозними покараннями були потік 1 розграбування, коли майно злочинця підлягало конфіскації, а винний виганявся з общини або перетворювався на холопа. Найбільш поширеними були грошові покарання - вира і продажа. Перша сплачувалася на користь князя за вбивство у розмірі від 5 до 80 гривень, друга - за ін. злочини в розмірі від 3 до 12 гривень. Смертна кара не записана у “Р.п.”, але літописний матеріал свідчить про її' застосування за виступи проти князівської влади і зраду князя. Так, організатори та учасники повстання проти князівської влади (70 чоловік) були страчені через повішення князем Ізяславом Ярославичем у Києві в 1068 (див. Київське повстання 1068). За злочини, віднесені до компетенції церковного суду, застосовувались єпитимії (покаяння), калічницькі кари (осліплення, відрізання носа, вух та ін.), тюремне ув'язнення тощо.
У Київській державі не було спеціальних судових органів. Судові функції виконували представники адміністрації, включаючи самого князя. Проте існували спеціальні посадові особи, які допомагали у здійсненні правосуддя (наприклад, вірники, що збирали кримінальні штрафи за вбивства). Судові функції виконували і церковні органи. Існував також вотчинний суд - право феодала самому судити залежних від нього людей. Судові повноваження феодала складали невід'ємну частину його імунітетних прав.
В. Кульчицький (Львів).
І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.
http://history.franko.lviv.ua
Собор Святої Софії у Києві
Собор Святої Софії міститься в центрі Києва. Це основна культова споруда Київської Русі періоду правління Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.), саме під його стінами збиралося Київське віче. Однак, згідно з останніми результатами досліджень, вчені припускають, що засновником собору міг бути хреститель Київської Русй князь Володимир, і відлік часу існування храму, можливо, треба вести від 1011 року. Софіїський собор став першою українською пам’яткою історії та архітектури, що біла внесена у список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Історія виникнення цієї церкви дуже заплутана й не до кінця ясна. Храм називають Софійським собором і Софіївським собором. Також немає єдиної думки в питанні дати будівництва храму. По одній версії, будівництво Софіївського собору було почато Володимиром I Святославичем, по другий - церкву була побудована при його синові, Ярославі Мудрому, приблизно в період 1020-1037 роках. "Новгородський перший літопис" говорить, що Софійський собор був закладений Ярославом Мудрим в 1017 році. В той же час, "Повість минулих літ" розповідає про те, як Ярослав заклав церкву святої Софії в 1037 році. Можливо, зведення собору велося у два етапи, але вірогідно те, що в 1051 році в ньому вже був перший митрополит, хиротонисан Ілларион.
Загальноприйнята версія свідчить про те, що Софіївський собор в Києві був побудований на честь головного храму грецької церкви Константинопольського собору – Богоматері-Оранти, уособленням якої була Софія (премудра). Місце для храму було вибране символічне – саме тут в 1036 році в битві з печенігами кияни отримали перемогу, а у 1037 році Ярослав Мудрий заклав собор однойменний з великим Константинопольським Софійським собором.
Оцінюючи технічні засоби, що використовувалися при будівництві Софиевского собору, а також деякі архітектурні особливості, можна припустити, що будівництвом займалися греки, що прибули з Константинополя. У будові храму чітко проступають традиції візантійського зодчества, але з деякими нюансами.
На візантійську архітектурну школу вказують і дві сходові вежі, що ведуть на хори й гульбище - так називався плаский дах храму. Під час богослужінь на хорах розташовувався великий князь із родиною та наближеними особами. Коли богослужінь у храмі не було, можливо, на хорах князь зустрічав послів, вирішував різні державні питання. На хорах також зберігалися зібрання книг, яке належало Софіївському собору. Спочатку в храму Софії було 13 глав, зараз їх 19.
Протягом свого існування, Софіївський собор зазнав кілька руйнівних нападів та розгарбувань. В 1169 році значну шкоду Софійському собору наніс Андрій Боголюбский, князь Суздальський, у ході нападу на Київ. В 1180 році, під час пожежі храм ледве не згорів вщент. Коли в 1240 році в Києві лютували воїни хана Батия, Софіївський собор було розграбовано. В 1497 році Софіївський собор був теж розграбований, але вже кримськими татарами. Протягом 16 століття храм занепадав, відроджувати святиню почали тільки в 17 столітті. Зокрема, великий внесок у відновлення Софійського собору зробив гетьман Івана Мазепа в 1688 році.
До наших днів дійшли записи розповідей іноземних мандрівників про собор, датовані 16 і 17 століттями, але найбільшу цінність представляють малюнки голандського художника Абрагама Ван Вестерфельда, зроблені в 1651 році під час його візиту до Києва.
Усередині собор Софії Київської менше постраждав від часу та вандалізму, чому зовні. До наших днів дійшла частина ранніх мозаїк і розписів, виконаних візантійськими живописцями. На стінах Софіївського собору, як і на стінах Михайлівського, були виявлені графіті - надряпані написи, що розповідають про державних діячів і політичних подіях. Таких графіті в соборі близько 300. Завдяки самим раннім написам учені змогли уточнити період, у який було виконано внутрішнє оздоблення храму. Спочатку в соборі було 640 кв.м. мозаїки. Сьогодні відвідувачі Софіївського собору мають можливість побачити 260 кв.м. мозаїки й 3 000 кв.м. фресок. Найвідоміші мозаїки собору - це Богоматір-Оратна (Нерушима стіна) і купольна мозаїка Христос-Пантократор. Мозаїчні роботи виконувалися переважно смальтою (сплав скла, солей і окислів металів), але іноді в мозаїках трапляються фрагменти з натурального каменя. Шматочки смальти розміром, приблизно 1х1 см, вдавлювалися прямо у свіжу штукатурку. Дуже багата палітра мозаїк Софійського собору, до неї входить більш 170 відтінків.
Фрески собору збереглися не так добре, як мозаїчні прикраси. Залізні плити, якими встелена підлога Софіївського собору, містять зображення мусульманської символіки - півмісяця. Споконвічно підлоги були мозаїчними в центрі храму, а в бічних нефах, в усипальниці й на хорах - керамічними. Фрагменти мозаїчних і керамічних підлог у деяких місцях уціліли й дійшли до наших днів. В 17 столітті відбулося перше з відомих поновленнь фресок Софійського собору. Роботи по поновленню проводилися клейовими фарбами. На початку 18 століття всі стіни в соборі були оштукатурені, побілені, а поверх шару штукатурки наносився масляний розпис. В 19 столітті прадавні фрески знову розкрили та поновили олією, намагаючись зберегти їхній первісний вигляд. У тих місцях, де фрески виявилися занадто ушкоджені, була накладена штукатурка та доданий розпис.
Софійський собор був також місцем поховання легендарних київських князів. Тут перебуває різьблений саркофаг з останками Ярослава Мудрого, похованого в 1054 році. Тут же спочиває син Ярослава Мудрого Всеволод, сини Всеволода Ростислав Всеволодович і Володимир Мономах.
Найголовнішими цінностями й святинями храму було розп'яття, яке цариця Ольга привезла з Константинополя, а також "Шапка Мономаха" - царствений вінець, подарований Володимиру Мономахові візантійським імператором. Тут же зберігалися руки святої великомучениці Варвари й щелепа князя Володимира - хрестителя Русі.
В 20 столітті над Софіївським собором, як і над багатьма іншими пам'ятниками християнської культури, нависла погроза знищення. На початку 30- х років було ухвалене рішення про руйнування храму, і його могла осягнути доля Михайлівського собору. Урятувало храм втручання Франції. Справа в тому, що королева Ганна, дружина короля Франції Генріха I, була дочкою Ярослава Мудрого, який заснував Софіївський собор, і Франція про це пам'ятала. Побоюючись міжнародного скандалу, радянське керівництво ухвалило рішення щодо створення в 1934 році Софійського музею-заповідника.
Після того, як Софійський собор і прилягаючі до нього будови стали музеєм- заповідником, тут почали проводитися грандіозні дослідницькі й реставраційні роботи. Мозаїки очистили, а з фресок вилучили пізні шари олійних фарб, зміцнили штукатурку й розпис. У місцях, де фрески 11 століття були втрачені, можна побачити розписи 17, 18 і 19 століть. У нинішньому вигляді довжина Софиевского собору без галерей становить 29,5 м., ширина - 29,3 м., якщо враховувати розміри з галереями: 41,7 м. і 54,6 м. Висота до вершини головного купола 28,6 м., величина подкупольного квадрата 7,6 м.
У минулому на території собору і в самому соборі знаходилося близько 100 поховань. До наших днів збереглися поховання Ярослава Мудрого та його дружини Ірини. Всі інші поховання, серед яких було і поховання Володимира Мономаха, були втрачені. Саркофаг великого князя Ярослава Мудрого розкривали чотири рази: 1936, 1939, 19964 та у вересні 2009 року.
Собор Святої Софії входить належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і є державним музєєм-заповідником. З цієї причини його заборонено передавати якій би то не було релігійній організації, а також проводити богослужіння. Виключенням з цього правила є День незалежності України (24 серпня), коли в Софіївському соборі представники різних релігійних конфесій здійснюють спільне богослужіння на честь України.
Історія виникнення цієї церкви дуже заплутана й не до кінця ясна. Храм називають Софійським собором і Софіївським собором. Також немає єдиної думки в питанні дати будівництва храму. По одній версії, будівництво Софіївського собору було почато Володимиром I Святославичем, по другий - церкву була побудована при його синові, Ярославі Мудрому, приблизно в період 1020-1037 роках. "Новгородський перший літопис" говорить, що Софійський собор був закладений Ярославом Мудрим в 1017 році. В той же час, "Повість минулих літ" розповідає про те, як Ярослав заклав церкву святої Софії в 1037 році. Можливо, зведення собору велося у два етапи, але вірогідно те, що в 1051 році в ньому вже був перший митрополит, хиротонисан Ілларион.
Загальноприйнята версія свідчить про те, що Софіївський собор в Києві був побудований на честь головного храму грецької церкви Константинопольського собору – Богоматері-Оранти, уособленням якої була Софія (премудра). Місце для храму було вибране символічне – саме тут в 1036 році в битві з печенігами кияни отримали перемогу, а у 1037 році Ярослав Мудрий заклав собор однойменний з великим Константинопольським Софійським собором.
Оцінюючи технічні засоби, що використовувалися при будівництві Софиевского собору, а також деякі архітектурні особливості, можна припустити, що будівництвом займалися греки, що прибули з Константинополя. У будові храму чітко проступають традиції візантійського зодчества, але з деякими нюансами.
На візантійську архітектурну школу вказують і дві сходові вежі, що ведуть на хори й гульбище - так називався плаский дах храму. Під час богослужінь на хорах розташовувався великий князь із родиною та наближеними особами. Коли богослужінь у храмі не було, можливо, на хорах князь зустрічав послів, вирішував різні державні питання. На хорах також зберігалися зібрання книг, яке належало Софіївському собору. Спочатку в храму Софії було 13 глав, зараз їх 19.
Протягом свого існування, Софіївський собор зазнав кілька руйнівних нападів та розгарбувань. В 1169 році значну шкоду Софійському собору наніс Андрій Боголюбский, князь Суздальський, у ході нападу на Київ. В 1180 році, під час пожежі храм ледве не згорів вщент. Коли в 1240 році в Києві лютували воїни хана Батия, Софіївський собор було розграбовано. В 1497 році Софіївський собор був теж розграбований, але вже кримськими татарами. Протягом 16 століття храм занепадав, відроджувати святиню почали тільки в 17 столітті. Зокрема, великий внесок у відновлення Софійського собору зробив гетьман Івана Мазепа в 1688 році.
До наших днів дійшли записи розповідей іноземних мандрівників про собор, датовані 16 і 17 століттями, але найбільшу цінність представляють малюнки голандського художника Абрагама Ван Вестерфельда, зроблені в 1651 році під час його візиту до Києва.
Усередині собор Софії Київської менше постраждав від часу та вандалізму, чому зовні. До наших днів дійшла частина ранніх мозаїк і розписів, виконаних візантійськими живописцями. На стінах Софіївського собору, як і на стінах Михайлівського, були виявлені графіті - надряпані написи, що розповідають про державних діячів і політичних подіях. Таких графіті в соборі близько 300. Завдяки самим раннім написам учені змогли уточнити період, у який було виконано внутрішнє оздоблення храму. Спочатку в соборі було 640 кв.м. мозаїки. Сьогодні відвідувачі Софіївського собору мають можливість побачити 260 кв.м. мозаїки й 3 000 кв.м. фресок. Найвідоміші мозаїки собору - це Богоматір-Оратна (Нерушима стіна) і купольна мозаїка Христос-Пантократор. Мозаїчні роботи виконувалися переважно смальтою (сплав скла, солей і окислів металів), але іноді в мозаїках трапляються фрагменти з натурального каменя. Шматочки смальти розміром, приблизно 1х1 см, вдавлювалися прямо у свіжу штукатурку. Дуже багата палітра мозаїк Софійського собору, до неї входить більш 170 відтінків.
Фрески собору збереглися не так добре, як мозаїчні прикраси. Залізні плити, якими встелена підлога Софіївського собору, містять зображення мусульманської символіки - півмісяця. Споконвічно підлоги були мозаїчними в центрі храму, а в бічних нефах, в усипальниці й на хорах - керамічними. Фрагменти мозаїчних і керамічних підлог у деяких місцях уціліли й дійшли до наших днів. В 17 столітті відбулося перше з відомих поновленнь фресок Софійського собору. Роботи по поновленню проводилися клейовими фарбами. На початку 18 століття всі стіни в соборі були оштукатурені, побілені, а поверх шару штукатурки наносився масляний розпис. В 19 столітті прадавні фрески знову розкрили та поновили олією, намагаючись зберегти їхній первісний вигляд. У тих місцях, де фрески виявилися занадто ушкоджені, була накладена штукатурка та доданий розпис.
Софійський собор був також місцем поховання легендарних київських князів. Тут перебуває різьблений саркофаг з останками Ярослава Мудрого, похованого в 1054 році. Тут же спочиває син Ярослава Мудрого Всеволод, сини Всеволода Ростислав Всеволодович і Володимир Мономах.
Найголовнішими цінностями й святинями храму було розп'яття, яке цариця Ольга привезла з Константинополя, а також "Шапка Мономаха" - царствений вінець, подарований Володимиру Мономахові візантійським імператором. Тут же зберігалися руки святої великомучениці Варвари й щелепа князя Володимира - хрестителя Русі.
В 20 столітті над Софіївським собором, як і над багатьма іншими пам'ятниками християнської культури, нависла погроза знищення. На початку 30- х років було ухвалене рішення про руйнування храму, і його могла осягнути доля Михайлівського собору. Урятувало храм втручання Франції. Справа в тому, що королева Ганна, дружина короля Франції Генріха I, була дочкою Ярослава Мудрого, який заснував Софіївський собор, і Франція про це пам'ятала. Побоюючись міжнародного скандалу, радянське керівництво ухвалило рішення щодо створення в 1934 році Софійського музею-заповідника.
Після того, як Софійський собор і прилягаючі до нього будови стали музеєм- заповідником, тут почали проводитися грандіозні дослідницькі й реставраційні роботи. Мозаїки очистили, а з фресок вилучили пізні шари олійних фарб, зміцнили штукатурку й розпис. У місцях, де фрески 11 століття були втрачені, можна побачити розписи 17, 18 і 19 століть. У нинішньому вигляді довжина Софиевского собору без галерей становить 29,5 м., ширина - 29,3 м., якщо враховувати розміри з галереями: 41,7 м. і 54,6 м. Висота до вершини головного купола 28,6 м., величина подкупольного квадрата 7,6 м.
У минулому на території собору і в самому соборі знаходилося близько 100 поховань. До наших днів збереглися поховання Ярослава Мудрого та його дружини Ірини. Всі інші поховання, серед яких було і поховання Володимира Мономаха, були втрачені. Саркофаг великого князя Ярослава Мудрого розкривали чотири рази: 1936, 1939, 19964 та у вересні 2009 року.
Собор Святої Софії входить належить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і є державним музєєм-заповідником. З цієї причини його заборонено передавати якій би то не було релігійній організації, а також проводити богослужіння. Виключенням з цього правила є День незалежності України (24 серпня), коли в Софіївському соборі представники різних релігійних конфесій здійснюють спільне богослужіння на честь України.
Ярослав Мудрий - "тесть Європи"
Мова піде про великого князя київського Ярослава Володимировича – “мудрого”, “будівельника”, “кульгавого” (в давньоруських текстах – “хромця”), за часів володарювання якого (з 1019 р. – з перервами, в 1036-1054 рр. – постійно) Київська Русь досягла своїх вершин. Гідний син свого батька – “рівноапостольного” Володимира Святославича – він отримав звання “єдиновладця Руської землі”. Але шлях до цього визнання був непростим, у протистоянні не лише з чисельними ворогами, а навіть і з рідними братами. Та все ж закінчив своє життя достойно: не випадково невідомий автор, залишаючи на стіні Софії Київської запис про його смерть, назвав його “царем”.
Народився Ярослав близько 978 р., або ж дещо пізніше. Його матір’ю була горда полоцька княжна Рогнеда, яка, згідно літопису, відмовила “робичичу” Володимиру – тобто людині з низів тогочасного суспільства (його мати Малуша служила ключницею у княгині Ольги) – під час сватання до неї і була взята ним як військовий трофей під час розгрому батьківського “гнізда” – міста Полоцька. Її син ще в дитинстві став кульгавим, звідки й з’явилося одне з його прізвиськ.
А друге із вищеназваних “приклеїлося” до нього після початку грандіозних будівельних робіт починаючи з 1036 р., коли кам’яні храми та інші споруди “як гриби після дощу” почали з’являтися у Києві, Чернігові, Новгороді, Переяславі та в інших давньоруських міських центрах. Столицю держави було оповито новою могутньою лінією укріплень (в тому числі зведено й Золоті ворота), а територія “Верхнього міста” в цей час збільшилася аж у вісім разів.
Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчить про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті тогочасного суспільства. Надзвичайно важливим актом з політичного та ідеологічного боку стало обрання 1051р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Київська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Останній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єктивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для суто мирських потреб імперської політики Візантії, що, звичайно, не заважало йому й позитивно впливати на багато з давньоруських реалій. І все ж це була перша спроба утворення національної автокефальної Руської церкви. Іларіон був відомий також як один із перших на Русі письменників та філософів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава Володимировича, без сумніву, значний. Проте цей факт обрання митрополита з місцевих церковних ієрархів надалі не перетворився в традицію. Вірогідно, він взагалі став тоді можливим лише завдяки високому авторитету великого князя київського та й самого Іларіона.
Видатних успіхів у цей період досяг і розвиток культури. При митрополичій кафедрі та великокнязівському дворі переписувалися й перекладалися різноманітні книги, збиралися церковні та історичні твори. Тут, а також при монастирях та храмах, дворах феодалів засновувалися книгозбірні, школи. Широкий розмах церковного та світського будівництва сприяв розвитку архітектури й монументального мистецтва. Тож найменування Ярослава “Мудрим” теж не було випадковим. Сам він, згідно літописного повідомлення, “книгамъ прилежа, и почитая е часто в нощи и въ дне”.
Але чому ще й “тесть Європи”? Слід розкрити і цей “титул” Ярослава Володимировича. Справа у тому, що за часів його правління стали широкими й багатогранними міжнародні зв’язки молодої східнослов’янської держави – з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами. Не зажди вони були рівними, однак епізодичні конфлікти, як вважає академік Петро Толочко, не призводили до тривалої конфронтації якоїсь країни з Руссю. Зокрема в літописних повідомленнях зафіксовано проведення кількох військових походів дружинників Ярослава проти Польщі, які, все ж, не вилилися у серйозне та тривале протистояння. Київська Русь не була зацікавлена в розриві традиційних зв’язків з Польщею, оскільки тоді назрівав новий конфлікт з Візантією. Вірогідно, цим пояснюється прагнення Києва до тісніших контактів з цілим рядом скандинавських та західноєвропейських країн, зміцнених якраз династичними шлюбами.
У 1043 р., а за іншими свідченнями – у 1039 р., польський князь Казимир взяв шлюб з сестрою Ярослава Мудрого Марією-Доброгнєвою. Знайомство між ними відбулося ще тоді, коли вона певний час проживала у Польщі, куди її вивіз князь Болеслав Хоробрий. 1039 р. син Ярослава Ізяслав взяв собі за дружину сестру того ж Казимира Гертруду-Олисаву. Ці шлюбні зв’язки стали своєрідною ратифікацією договору, укладеного між Ярославом і Казимиром, згідно з яким Русь повинна була надавати військову допомогу Польщі, а польський князь зобов’язувався повернути руських полонених, захоплених вже згаданим Болеславом під час спільного походу із Святополком на Київ у 1019 р. Окрім того поляки відмовлялися від претензій на Червенські гради, що знаходилися в басейні Західного Бугу. Ярослав Мудрий дійсно здійснив кілька походів проти повсталої Мазовії і забезпечив її об’єднання з іншими польськими землями. Союз Польщі і Русі допоміг Казимиру у боротьбі за повернення Сілезії та возз’єднання Помор’я.
Наприкінці 40-х років ХІ ст. встановлюються дружні відносини Русі і Франції. 1048 р. до Києва прибуло посольство на чолі з єпископом шелонським Рожером просити руки дочки Ярослава Анни для французького короля Генріха І. Згода була отримана, а сама княжна стала французькою королевою.
Письмові джерела повідомляють про ряд цікавих подробиць із життя Анни у Франції. Вона привезла із собою до Парижа давньослов’янське євангеліє (нині зберігається в Національній бібліотеці у Реймсі). Вступаючи на королівський престол, всі пізніші володарі французької корони приносили клятву на цьому євангелії, можливо й не знаючи про його київське походження. У Франції Анна була відомою під іменем Анни Руфи (Рудої) і користувалася великою повагою. Після смерті свого чоловіка в 1060 р. стала регентшею малолітнього сина – короля Філіпа І і разом з ним підписувала державні документи. На одній із грамот, що була адресована Суасонському абатству в 1069 р., стоїть її підпис: “Anna regina” (“Анна королева”).
Подальша доля колишньої киянки повна романтичних пригод. В неї закохується, а пізніше (за згодою) й викрадає Рауль ІІ Великий, граф де Крепі де Валуа. І навіть після того, як його законна дружина звертається зі скаргою до Папи Римського, а той оголошує шлюб недійсним, Анна живе у родовому помісті Валуа (аж до смерті самого Рауля). Коли ж вона потім повертається до двору свого сина, документи вже починає підписувати як “Анна, мати короля Філіпа”. Останній її підпис датується 1075 р. Похована вона була в Сенлісі, в монастирі святого Вікентія, котрий сама й заснувала в 1060 р.
Писемні джерела говорять і про тісні політичні й культурні зв’язки Русі та Угорщини, що зокрема знайшли своє відображення у доволі частих династичних шлюбах представників королівського роду Арпадів і давньоруської великокнязівської династії Рюриковичів. З 1034 по 1046 р. у Києві проживали сини угорського герцога Ласло – двоюрідного брата короля Іштвана І й руської княжни. Вони тут рятувалися від переслідувань королеви Гізели. Один із братів – Андрій, який потім став угорським королем, очевидно ще в столиці Київської Русі одружився з дочкою Ярослава Анастасією. З ім’ям цієї угорської королеви пов’язується заснування двох православних монастирів (біля Вишгорода та у Тормові), першими мешканцями котрих були вихідці з Русі. Після смерті свого чоловіка у 1060 р. Анастасія з дітьми втекла до німецького імператора. А один із її синів, Шаламон, у гострому суперництві з конкурентами здобув у 1063 р. королівський трон Угорщини і правив там до 1074 р.
Третю дочку Ярослав видав у 1043 р. заміж за норвезького принца Гарольда Грізного – пізніше теж короля. Шлюб цей став можливим після того, як гордий вікінг відмовився служити новому візантійському імператорові Костянтину ІХ Мономаху і через Русь повертався на свою батьківщину. 1066 р. він загинув у битві з англійцями під Станфордбріджем, а Єлизавета Ярославна вийшла заміж за датського короля Свена. Та і їхній батько Ярослав у другому шлюбі мав дружиною дочку шведського короля Олафа Скотконунга Інгігерд-Ірину (пізніше в черницях Анну). Якщо ж вже розглядати північні контакти цього непересічного князя, то слід нагадати, що при його дворі якийсь час жили й сини короля Англії Едмунда Залізнобокого Едуард та Едван.
Такі контакти з європейським Заходом та Північчю стимулювалися погіршенням відносин з Візантією. Політика Ярослава Мудрого, спрямована на повну незалежність від Константинополя (нині Стамбула) не лише в державних, а і в церковних справах, викликала роздратування імператорського двору, як і патріаршого оточення. А величезне будівництво, що розгорнулося в роки його правління (зокрема побудова свого собору Софії та власних Золотих воріт) являлося швидше результатом суперництва столиці Русі зі столицею могутньої імперії, а не простого наслідування, копіювання візантійських зразків.
Відносини Києва і Константинополя досить загострилася після приходу до влади у 1042 р. Костянтина ІХ Мономаха, політика якого відзначалася антируською спрямованістю. Це в кінці кінців призвело до військового протистояння. У 1043 р. Ярослав спорядив у похід на Візантію військову флотилію на чолі з сином Володимиром та воєводою Вишатою: була вчинена спроба повторити тріумфальні акції своїх попередників на київському княжому столі – останніх представників династії Києвичів Аскольда і Діра, а також “Віщого” Олега. Але на шляху від гирла Дунаю давньоруські кораблі потрапили в шторм і більшість їх внаслідок цього було викинуто на берег. Завершили розгром руського флоту візантійські кораблі, екіпажі яких використовували і знаменитий “грецький вогонь”. Багато з русів потрапило в полон, а вищезгаданого воєводу лише через три роки відпустили на батьківщину. Розпочалися пошуки взаємного порозуміння, і близько 1052 р. мирна угода між двома державами була досягнута. Згодом такий союз було зміцнено ще й шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою гордовитого імператора Мономаха Марією. Тож ще один визначний діяч давньоруської історії – Володимир Мономах – з’явився на світ після цих перипетій і якраз від візантійського діда отримав своє відоме найменування.
Із всього вищесказаного видно, що сильна Русь часів Ярослава Мудрого посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів, без сумніву, зумовлювалося потребами економічних та інших зв’язків Русі з країнами Центральної, Західної та Північної Європи, про що, зокрема, свідчать чисельні шлюби його дітей.
А тому найменування Ярослава Володимировича - “тесть Європи” – в повній мірі відповідало тогочасовій дійсності.
Олександр МОЦЯ, член-кореспондент НАН України
Ярослав Мудрий - Великий київський князь
Ярослав Мудрий
Українська-інтернет енциклопедія
Ярослав Мудрий (бл. 980-1054), великий князь київський (1019), син Володимира I Святославича. Вигнав Святополка I Окаянного, боровся з братом Мстиславом, розділив з ним державу (1025), в 1035 знов об’єднав її. Рядом перемог забезпечив південні і західні межі Русі. Встановив династичні зв’язки з багатьма країнами Європи. При ньому складена Російська Правда.
Ярослав (Георгій, Юрій) Володимирович Мудрий (близько 980 — 20 лютого 1054), великий князь київський (з 1019).
Син великого київського князя Володимира I Святославича і полоцької княжни Рогнеди. Одружений на дочці шведського конунга Олава, Інгигерді. Оскільки в староруських джерелах згадуються два імені дружини Ярослава — Ірина і Ганна, є підстави вважати, що або Інгигерда, що отримала при хрещенні ім’я Ірини, була однією з дружин Ярослава, або Ірина-Інгигерда перед смертю постригшись в черниці, прийняла чернече ім’я Ганна (під цим ім’ям вона канонізована Російською православною церквою як перша княгиня, що прийняла постриг перед смертю).
Перший період життя Ярослава Мудрого пов’язаний з боротьбою за київський престол. Після досягнення Ярославом зрілого віку батько посадив його ростовським князем, а близько 1013 після смерті Вишеслава (старшого сина Володимира Святославича) Ярослав стає новгородським князем. У 1014 відмова Ярослава платити податок Києву викликала гнів батька і спричинила наказ готуватися до походу на Новгород. Але 15 липня 1015 Володимир Святославич раптово помер, не встигнувши здійснити свій план.
За версією подій, що знайшли віддзеркалення в «Повісті времяних літ», київський престол захопив туровский князь Святополк I Окаянний, зведений брат Ярослава Володимировича. Бажаючи усунути можливих суперників, Святополк вбиває братів, князів ростовського Бориса, муромського Гліба древлянского Святослава; намагається вбити і Ярослава, але його вчасно попереджає про небезпеку сестра Предслава. За іншою версією, в крові братів був повинний не Святополк, а Ярослав, що підтверджується деякими західноєвропейськими джерелами. Заручившись підтримкою новгородців, Ярослав в грудні 1015 в битві під Любечем отримує перемогу над Святополком і захоплює Київ.
Але Святополк не змирився з поразкою, і в 1018 він разом зі своїм тестем, польським королем Болеславом Хоробрим, вторгся в межі Русі. Цього разу успіх супроводив Святополка, який зумів завдати поразки Ярославу в битві при Бузі і відбити Київ. Ярослав Мудрий втікав до Новгорода, звідки мав намір відправитися до Скандинавії. Але новгородці порубали княжі човни і змусили Ярослава продовжити боротьбу. У битві на Альті в 1018 Святополк потерпів нищівну поразку, і Ярослав знову зайняв Київ.
Після перемоги над Святополком Ярослав почав боротьбу з іншим своїм братом тмутараканским князем Мстиславом, що також пред’являв права на київський престол. У битві під Лиственом в 1024 перемога була на стороні Мстислава, але він дозволив Ярославу князювати в Києві. Все ж таки Ярослав не зважився прийняти пропозицію брата і продовжував залишатися в Новгороді, направивши до Києва своїх посадників. У 1025 за укладеним в Городці мирним договором Ярослав отримав Російську землю на захід від Дніпра, з центром в Києві, а Мстислав — східну частину, з Черніговом. Лише після смерті Мстислава в 1035 Ярослав стає «самовластцем» на Русі.
Після Лиственськой битви діяльність Ярослава в основному пов’язана з просвітою і християнством Русі. Можливо, одна з причин відмови Ярослава від звичної для князя військової діяльності стала важка травма, отримана ним під час боротьби з братами: обстеження останків Ярослава Мудрого показало, що у нього була перерубана нога, із-за чого князь повинен був сильно кульгати і в кінці життя навряд чи міг обходитися без сторонньої допомоги.
У 1036-37 по його наказу були побудовані могутні кріпосні зміцнення («місто Ярослава»), Золоті ворота з надворотною церквою Благовіщення, храм св. Софії, а також засновані монастирі св. Георгія і Ірини. Прообразами цих споруд були архітектурні споруди Константинополя і Єрусалиму; вони покликані були символізувати переміщення до Києва, центру православного світу. Завершення будівництва співпало зі створенням «Слова про Закон і Благодать», яке було проголошено 25 березня 1038. Тоді ж був написаний перший російський літопис — так званий Якнайдавніше зведення. У «Повісті времяних літ» міститься похвальний відгук про просвітницьку діяльність Ярослава. За свідченням літопису, князь поклопотався про переклад на російську мову багатьох грецьких книг, які склали основу бібліотеки, створеної ним в храмі Софії Київської. Ярославу Мудрому приписується також складання першого російського законодавчого акту «Російської Правди».
В області зовнішньої політики Ярослав Мудрий добивався зміцнення міжнародного авторитету Староруської держави. За його ініціативою новгородський князь Володимир I Ярославич 1043 зробив останній великий похід Русі на Візантію, що проте закінчився невдачею. Близько 1050 в Києві був поставлений перший митрополит з росіян — Іларіон, що відстоював незалежність російської єпархії від Константинополя. Крім того, багато дітей Ярослава було пов’язано сімейними узами з представниками правлячих династій Центральної і Західної Європи.
Літописні дані з приводу смерті Ярослава суперечливі, вважається, що він помер 20 лютого 1054, проте, багато дослідників називають інші дати. Перед смертю Ярослав заповідав київський престол старшому з тих синів, що залишиться в живих, новгородському князеві Ізяславу, наказуючи синам жити в злагоді.
Прізвисько «Мудрий» закріпилося за Ярославом в офіційній російській історіографії лише в другій половині 19 століття.
Українська-інтернет енциклопедія
Ярослав Мудрий (бл. 980-1054), великий князь київський (1019), син Володимира I Святославича. Вигнав Святополка I Окаянного, боровся з братом Мстиславом, розділив з ним державу (1025), в 1035 знов об’єднав її. Рядом перемог забезпечив південні і західні межі Русі. Встановив династичні зв’язки з багатьма країнами Європи. При ньому складена Російська Правда.
Ярослав (Георгій, Юрій) Володимирович Мудрий (близько 980 — 20 лютого 1054), великий князь київський (з 1019).
Син великого київського князя Володимира I Святославича і полоцької княжни Рогнеди. Одружений на дочці шведського конунга Олава, Інгигерді. Оскільки в староруських джерелах згадуються два імені дружини Ярослава — Ірина і Ганна, є підстави вважати, що або Інгигерда, що отримала при хрещенні ім’я Ірини, була однією з дружин Ярослава, або Ірина-Інгигерда перед смертю постригшись в черниці, прийняла чернече ім’я Ганна (під цим ім’ям вона канонізована Російською православною церквою як перша княгиня, що прийняла постриг перед смертю).
Перший період життя Ярослава Мудрого пов’язаний з боротьбою за київський престол. Після досягнення Ярославом зрілого віку батько посадив його ростовським князем, а близько 1013 після смерті Вишеслава (старшого сина Володимира Святославича) Ярослав стає новгородським князем. У 1014 відмова Ярослава платити податок Києву викликала гнів батька і спричинила наказ готуватися до походу на Новгород. Але 15 липня 1015 Володимир Святославич раптово помер, не встигнувши здійснити свій план.
За версією подій, що знайшли віддзеркалення в «Повісті времяних літ», київський престол захопив туровский князь Святополк I Окаянний, зведений брат Ярослава Володимировича. Бажаючи усунути можливих суперників, Святополк вбиває братів, князів ростовського Бориса, муромського Гліба древлянского Святослава; намагається вбити і Ярослава, але його вчасно попереджає про небезпеку сестра Предслава. За іншою версією, в крові братів був повинний не Святополк, а Ярослав, що підтверджується деякими західноєвропейськими джерелами. Заручившись підтримкою новгородців, Ярослав в грудні 1015 в битві під Любечем отримує перемогу над Святополком і захоплює Київ.
Але Святополк не змирився з поразкою, і в 1018 він разом зі своїм тестем, польським королем Болеславом Хоробрим, вторгся в межі Русі. Цього разу успіх супроводив Святополка, який зумів завдати поразки Ярославу в битві при Бузі і відбити Київ. Ярослав Мудрий втікав до Новгорода, звідки мав намір відправитися до Скандинавії. Але новгородці порубали княжі човни і змусили Ярослава продовжити боротьбу. У битві на Альті в 1018 Святополк потерпів нищівну поразку, і Ярослав знову зайняв Київ.
Після перемоги над Святополком Ярослав почав боротьбу з іншим своїм братом тмутараканским князем Мстиславом, що також пред’являв права на київський престол. У битві під Лиственом в 1024 перемога була на стороні Мстислава, але він дозволив Ярославу князювати в Києві. Все ж таки Ярослав не зважився прийняти пропозицію брата і продовжував залишатися в Новгороді, направивши до Києва своїх посадників. У 1025 за укладеним в Городці мирним договором Ярослав отримав Російську землю на захід від Дніпра, з центром в Києві, а Мстислав — східну частину, з Черніговом. Лише після смерті Мстислава в 1035 Ярослав стає «самовластцем» на Русі.
Після Лиственськой битви діяльність Ярослава в основному пов’язана з просвітою і християнством Русі. Можливо, одна з причин відмови Ярослава від звичної для князя військової діяльності стала важка травма, отримана ним під час боротьби з братами: обстеження останків Ярослава Мудрого показало, що у нього була перерубана нога, із-за чого князь повинен був сильно кульгати і в кінці життя навряд чи міг обходитися без сторонньої допомоги.
У 1036-37 по його наказу були побудовані могутні кріпосні зміцнення («місто Ярослава»), Золоті ворота з надворотною церквою Благовіщення, храм св. Софії, а також засновані монастирі св. Георгія і Ірини. Прообразами цих споруд були архітектурні споруди Константинополя і Єрусалиму; вони покликані були символізувати переміщення до Києва, центру православного світу. Завершення будівництва співпало зі створенням «Слова про Закон і Благодать», яке було проголошено 25 березня 1038. Тоді ж був написаний перший російський літопис — так званий Якнайдавніше зведення. У «Повісті времяних літ» міститься похвальний відгук про просвітницьку діяльність Ярослава. За свідченням літопису, князь поклопотався про переклад на російську мову багатьох грецьких книг, які склали основу бібліотеки, створеної ним в храмі Софії Київської. Ярославу Мудрому приписується також складання першого російського законодавчого акту «Російської Правди».
В області зовнішньої політики Ярослав Мудрий добивався зміцнення міжнародного авторитету Староруської держави. За його ініціативою новгородський князь Володимир I Ярославич 1043 зробив останній великий похід Русі на Візантію, що проте закінчився невдачею. Близько 1050 в Києві був поставлений перший митрополит з росіян — Іларіон, що відстоював незалежність російської єпархії від Константинополя. Крім того, багато дітей Ярослава було пов’язано сімейними узами з представниками правлячих династій Центральної і Західної Європи.
Літописні дані з приводу смерті Ярослава суперечливі, вважається, що він помер 20 лютого 1054, проте, багато дослідників називають інші дати. Перед смертю Ярослав заповідав київський престол старшому з тих синів, що залишиться в живих, новгородському князеві Ізяславу, наказуючи синам жити в злагоді.
Прізвисько «Мудрий» закріпилося за Ярославом в офіційній російській історіографії лише в другій половині 19 століття.
Подписаться на:
Сообщения (Atom)