Ярослав Мудрий - "тесть Європи"

Мова піде про великого князя київського Ярослава Володимировича – “мудрого”, “будівельника”, “кульгавого” (в давньоруських текстах – “хромця”), за часів володарювання якого (з 1019 р. – з перервами, в 1036-1054 рр. – постійно) Київська Русь досягла своїх вершин. Гідний син свого батька – “рівноапостольного” Володимира Святославича – він отримав звання “єдиновладця Руської землі”. Але шлях до цього визнання був непростим, у протистоянні не лише з чисельними ворогами, а навіть і з рідними братами. Та все ж закінчив своє життя достойно: не випадково невідомий автор, залишаючи на стіні Софії Київської запис про його смерть, назвав його “царем”.

Народився Ярослав близько 978 р., або ж дещо пізніше. Його матір’ю була горда полоцька княжна Рогнеда, яка, згідно літопису, відмовила “робичичу” Володимиру – тобто людині з низів тогочасного суспільства (його мати Малуша служила ключницею у княгині Ольги) – під час сватання до неї і була взята ним як військовий трофей під час розгрому батьківського “гнізда” – міста Полоцька. Її син ще в дитинстві став кульгавим, звідки й з’явилося одне з його прізвиськ.

А друге із вищеназваних “приклеїлося” до нього після початку грандіозних будівельних робіт починаючи з 1036 р., коли кам’яні храми та інші споруди “як гриби після дощу” почали з’являтися у Києві, Чернігові, Новгороді, Переяславі та в інших давньоруських міських центрах. Столицю держави було оповито новою могутньою лінією укріплень (в тому числі зведено й Золоті ворота), а територія “Верхнього міста” в цей час збільшилася аж у вісім разів.

Будівництво храмів, заснування монастирів, увага до церковної організаційної структури, церковної літератури свідчить про розуміння князем значення церкви у громадсько-соціальному та моральному житті тогочасного суспільства. Надзвичайно важливим актом з політичного та ідеологічного боку стало обрання 1051р. на київську митрополію собором руських єпископів відомого вітчизняного церковного діяча Іларіона. Цим актом Київська держава заявила про фактичну незалежність Руської митрополії від Константинопольського патріархату. Останній повністю підкорявся політиці імператора і, таким чином, об’єктивно намагався використати свій церковний вплив на Русі для суто мирських потреб імперської політики Візантії, що, звичайно, не заважало йому й позитивно впливати на багато з давньоруських реалій. І все ж це була перша спроба утворення національної автокефальної Руської церкви. Іларіон був відомий також як один із перших на Русі письменників та філософів. Його вплив на різні напрями політики уряду Ярослава Володимировича, без сумніву, значний. Проте цей факт обрання митрополита з місцевих церковних ієрархів надалі не перетворився в традицію. Вірогідно, він взагалі став тоді можливим лише завдяки високому авторитету великого князя київського та й самого Іларіона.

Видатних успіхів у цей період досяг і розвиток культури. При митрополичій кафедрі та великокнязівському дворі переписувалися й перекладалися різноманітні книги, збиралися церковні та історичні твори. Тут, а також при монастирях та храмах, дворах феодалів засновувалися книгозбірні, школи. Широкий розмах церковного та світського будівництва сприяв розвитку архітектури й монументального мистецтва. Тож найменування Ярослава “Мудрим” теж не було випадковим. Сам він, згідно літописного повідомлення, “книгамъ прилежа, и почитая е часто в нощи и въ дне”.

Але чому ще й “тесть Європи”? Слід розкрити і цей “титул” Ярослава Володимировича. Справа у тому, що за часів його правління стали широкими й багатогранними міжнародні зв’язки молодої східнослов’янської держави – з Візантією, Польщею, Угорщиною, Францією, Німеччиною, скандинавськими країнами. Не зажди вони були рівними, однак епізодичні конфлікти, як вважає академік Петро Толочко, не призводили до тривалої конфронтації якоїсь країни з Руссю. Зокрема в літописних повідомленнях зафіксовано проведення кількох військових походів дружинників Ярослава проти Польщі, які, все ж, не вилилися у серйозне та тривале протистояння. Київська Русь не була зацікавлена в розриві традиційних зв’язків з Польщею, оскільки тоді назрівав новий конфлікт з Візантією. Вірогідно, цим пояснюється прагнення Києва до тісніших контактів з цілим рядом скандинавських та західноєвропейських країн, зміцнених якраз династичними шлюбами.

У 1043 р., а за іншими свідченнями – у 1039 р., польський князь Казимир взяв шлюб з сестрою Ярослава Мудрого Марією-Доброгнєвою. Знайомство між ними відбулося ще тоді, коли вона певний час проживала у Польщі, куди її вивіз князь Болеслав Хоробрий. 1039 р. син Ярослава Ізяслав взяв собі за дружину сестру того ж Казимира Гертруду-Олисаву. Ці шлюбні зв’язки стали своєрідною ратифікацією договору, укладеного між Ярославом і Казимиром, згідно з яким Русь повинна була надавати військову допомогу Польщі, а польський князь зобов’язувався повернути руських полонених, захоплених вже згаданим Болеславом під час спільного походу із Святополком на Київ у 1019 р. Окрім того поляки відмовлялися від претензій на Червенські гради, що знаходилися в басейні Західного Бугу. Ярослав Мудрий дійсно здійснив кілька походів проти повсталої Мазовії і забезпечив її об’єднання з іншими польськими землями. Союз Польщі і Русі допоміг Казимиру у боротьбі за повернення Сілезії та возз’єднання Помор’я.

Наприкінці 40-х років ХІ ст. встановлюються дружні відносини Русі і Франції. 1048 р. до Києва прибуло посольство на чолі з єпископом шелонським Рожером просити руки дочки Ярослава Анни для французького короля Генріха І. Згода була отримана, а сама княжна стала французькою королевою.

Письмові джерела повідомляють про ряд цікавих подробиць із життя Анни у Франції. Вона привезла із собою до Парижа давньослов’янське євангеліє (нині зберігається в Національній бібліотеці у Реймсі). Вступаючи на королівський престол, всі пізніші володарі французької корони приносили клятву на цьому євангелії, можливо й не знаючи про його київське походження. У Франції Анна була відомою під іменем Анни Руфи (Рудої) і користувалася великою повагою. Після смерті свого чоловіка в 1060 р. стала регентшею малолітнього сина – короля Філіпа І і разом з ним підписувала державні документи. На одній із грамот, що була адресована Суасонському абатству в 1069 р., стоїть її підпис: “Anna regina” (“Анна королева”).

Подальша доля колишньої киянки повна романтичних пригод. В неї закохується, а пізніше (за згодою) й викрадає Рауль ІІ Великий, граф де Крепі де Валуа. І навіть після того, як його законна дружина звертається зі скаргою до Папи Римського, а той оголошує шлюб недійсним, Анна живе у родовому помісті Валуа (аж до смерті самого Рауля). Коли ж вона потім повертається до двору свого сина, документи вже починає підписувати як “Анна, мати короля Філіпа”. Останній її підпис датується 1075 р. Похована вона була в Сенлісі, в монастирі святого Вікентія, котрий сама й заснувала в 1060 р.

Писемні джерела говорять і про тісні політичні й культурні зв’язки Русі та Угорщини, що зокрема знайшли своє відображення у доволі частих династичних шлюбах представників королівського роду Арпадів і давньоруської великокнязівської династії Рюриковичів. З 1034 по 1046 р. у Києві проживали сини угорського герцога Ласло – двоюрідного брата короля Іштвана І й руської княжни. Вони тут рятувалися від переслідувань королеви Гізели. Один із братів – Андрій, який потім став угорським королем, очевидно ще в столиці Київської Русі одружився з дочкою Ярослава Анастасією. З ім’ям цієї угорської королеви пов’язується заснування двох православних монастирів (біля Вишгорода та у Тормові), першими мешканцями котрих були вихідці з Русі. Після смерті свого чоловіка у 1060 р. Анастасія з дітьми втекла до німецького імператора. А один із її синів, Шаламон, у гострому суперництві з конкурентами здобув у 1063 р. королівський трон Угорщини і правив там до 1074 р.

Третю дочку Ярослав видав у 1043 р. заміж за норвезького принца Гарольда Грізного – пізніше теж короля. Шлюб цей став можливим після того, як гордий вікінг відмовився служити новому візантійському імператорові Костянтину ІХ Мономаху і через Русь повертався на свою батьківщину. 1066 р. він загинув у битві з англійцями під Станфордбріджем, а Єлизавета Ярославна вийшла заміж за датського короля Свена. Та і їхній батько Ярослав у другому шлюбі мав дружиною дочку шведського короля Олафа Скотконунга Інгігерд-Ірину (пізніше в черницях Анну). Якщо ж вже розглядати північні контакти цього непересічного князя, то слід нагадати, що при його дворі якийсь час жили й сини короля Англії Едмунда Залізнобокого Едуард та Едван.

Такі контакти з європейським Заходом та Північчю стимулювалися погіршенням відносин з Візантією. Політика Ярослава Мудрого, спрямована на повну незалежність від Константинополя (нині Стамбула) не лише в державних, а і в церковних справах, викликала роздратування імператорського двору, як і патріаршого оточення. А величезне будівництво, що розгорнулося в роки його правління (зокрема побудова свого собору Софії та власних Золотих воріт) являлося швидше результатом суперництва столиці Русі зі столицею могутньої імперії, а не простого наслідування, копіювання візантійських зразків.

Відносини Києва і Константинополя досить загострилася після приходу до влади у 1042 р. Костянтина ІХ Мономаха, політика якого відзначалася антируською спрямованістю. Це в кінці кінців призвело до військового протистояння. У 1043 р. Ярослав спорядив у похід на Візантію військову флотилію на чолі з сином Володимиром та воєводою Вишатою: була вчинена спроба повторити тріумфальні акції своїх попередників на київському княжому столі – останніх представників династії Києвичів Аскольда і Діра, а також “Віщого” Олега. Але на шляху від гирла Дунаю давньоруські кораблі потрапили в шторм і більшість їх внаслідок цього було викинуто на берег. Завершили розгром руського флоту візантійські кораблі, екіпажі яких використовували і знаменитий “грецький вогонь”. Багато з русів потрапило в полон, а вищезгаданого воєводу лише через три роки відпустили на батьківщину. Розпочалися пошуки взаємного порозуміння, і близько 1052 р. мирна угода між двома державами була досягнута. Згодом такий союз було зміцнено ще й шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою гордовитого імператора Мономаха Марією. Тож ще один визначний діяч давньоруської історії – Володимир Мономах – з’явився на світ після цих перипетій і якраз від візантійського діда отримав своє відоме найменування.

Із всього вищесказаного видно, що сильна Русь часів Ярослава Мудрого посідала одне з центральних місць в системі європейських політичних взаємовідносин. Розширення політичних контактів, без сумніву, зумовлювалося потребами економічних та інших зв’язків Русі з країнами Центральної, Західної та Північної Європи, про що, зокрема, свідчать чисельні шлюби його дітей.

А тому найменування Ярослава Володимировича - “тесть Європи” – в повній мірі відповідало тогочасовій дійсності.

Олександр МОЦЯ, член-кореспондент НАН України